— Я лишуся, — сказав Сивенький.
— Крити відворот можете ви, або я. Я стрілю таксамо як ви. Але окрім такого, що крив би відворот, потрібний провідник. Провідником лише ви можете бути. Отже ви їдьте перший, я лишаюся позаду.
Від вулиці почувся тупіт коня, що нагло затих перед хатою. Хтось щось голосно наказував. Сивенький, що вже сідав на коня, метнувся назад, на драбину і на дах. То конюх, що надїхав з пасовища, розказував, що перед годиною наскочили на них три татари. Ті три, що були закопані в землі.
— По відїзді чотирьох товаришів до аулу, — конюх розказував, — нас було також три. Два сиділи при вогні, я обїздив табун. Це врятувало мене, бо тих двох татари закололи. Посідали на найкращі коні, інші, що ліпші позвязували до купи арканами й відїхали майже з цілим нашим табуном. Я втік, щоб повідомити вас про це.
— Горе нам! — крикнув отаман, що вийшов на вулицю. — Злодії випередили нашу погоню на яку годину дороги, або й більше. Найліпші коні були на пасовищі. В аулі лишилося тільки пятдесят. Але треба доганяти.
Всі їздці, що патролювали перед хатою, пустилися чвалом у сторону пасовища. За ними чвалом інші так, що в аулі не лишився ні один кінь курдів. І ті, що в аулі не мали коней, бо їх вигнали на пасовище, побігли за їздцями пішки. Поїхали й побігли всі. В аулі лишилися тільки старі і немічні діди, жінки й діти. Лишився також той, для кого кровна месть була важніша, як коні. Він, сидів з рушницею в руці
143
