— Чи ви вже сказали йому про коня? Продасть?
— Мій товариш, Мортон-бей з Лондону, хотівби купити білого арабського коня… Але такого білого як крила ангела. — промовив Сивенький до Ор-бея. — Він може заплатити, бо в нього гроші… сміття.
Очі татарина заіскрилися. Вдарив рукою по шаблі і схопився на ноги.
— Білого коня?! — крикнув — білого коня ніхто не продасть, хоч би їх мав десять. Зрештою такого коня тепер у наших сторонах нема. Був у мене. Я хотів його дарувати султанові, щоб при тій нагоді пожалуватися на його заступника, що руйнує нас. Але коли той кінь був у дорозі до Анґори, впав у руки курдів, поплечників валі. Шамай вже розказав тобі, як це сталося. Завтра-позавтра піду на тих курдів з цілою моєю ордою. Як не знайду в них мого коня, то виріжу цілий аул тих конокрадів! Гадаю, що ти з твоїми товаришами підеш зі мною. І ти маєш якісь порахунки з тими курдами.
— З тобою не піду…
— Що?! — крикнув бей, визвірившися на Сивенького. — Чи ти мій ворог, чи такий трус?
— Дай договорити…
— Не договорюй, бо не хочу нічого чути. Забирайся з моєї хати! Як зараз не вступишся, вижену нагаями… Шамай! Іди по людей, що вигнали б цих влізливців. Гнати їх аж поза межі наших пасовищ!
Шамай скочив між Сивенького і бея, що вже вихопив шаблю з піхви.
— Бею! — промовив — ти кажеш вигнати їх, бо ти не дав йому договорити. Твої гості не
152
