Всі вернулись до селямліку й посідали. Служба принесла свіжої кави і наново понапихала люльки. Сивенький розказав, яким то способом Мортон викрав з аулу курдів коня і як привів його аж сюди. Тепер він хоче цього коня купити.
Бей здригнувся і глянув на Мортона. Довго приглядався йому.
— Чи той англієць божевільний? — запитав Сивенького.
— Чи лише божевільні купують такі коні? Він купив би й два й більше, якби такі були тут на продаж. Я вже тобі казав, що в нього гроші те саме, що в мене, або в тебе, сміття.
— Не тому, думаю, божевільний, що купує такого коня, але, що купує цього коня.
— Кінь має яку хибу?
— Для мене має ту хибу, що він був мій, що його відіймили від мене курди, від курдів відіймив англієць. Він хіба божевільний, як купує свою річ, та як хоче заплатити мені за свого власного коня. Якби я мав грошей стільки, скільки той кінь варт, то відкупив би від нього коня назад.
— Тепер уже розумію тебе, — сказав Сивенький, сміючися.
— Бей не продасть вам коня, — звернувся Сивенький до Мортона, — бо каже, що то ваш кінь.
— Мій? Від коли і яким способом?
— Ви вкрали його курдам, отже він ваш… поки хто інший не вкраде його вам.
— Я не конокрад. Ще як би був не найшовся законний пан коня, то я був би задержав собі, бо не годиться вкраденої річі лишати в по-
154
