сіданню злодія, ані випустити в степ, щоб здичів, або вовки його зїлй. Коли ж найшовся законний власник украденої речі, то треба її віддати йому.
— Так водиться в вас, в Англії. Тут інший край, інший звичай. Бей коня не прийме від вас, як хочете його віддати. Прийняв би, як би ви продали йому, або дарували. Але в нього мабуть грошей нема стільки, скільки такий кінь коштує.
— То я коня дарую йому, але з тим, що він мені його продасть.
— З цього не буде нічого. Як ви коня даруєте йому, як кінь вже буде його, то він не продасть його за ніякі гроші. Зрештою, як ви не думаєте лишитися в цих сторонах, але хочете вернутися до Англії, то я не радив би вам скуповувати такі коні. В Англії такий кінь згине найдалі до року.
— Погано!… То скажіть беєві, що я того коня дарую йому.
Бей зразу не вірив, але коли Сивенький поклявся, що англієць не жартує, ущасливлений заявив, що до розпорядимости своїх гостей дає все, що має; якби треба було, то й своє життя.
— Нам нічого не треба, — відповів Сивенький, — окрім помочі в однім ділі. Мому найстаршому товаришеві, панотцеві Климентієві пропав син, ти бачив його.
Бей вдивився в старого Красія.
— Я… я справді бачив такого, що подібний до твого старого товариша… Такого, що міг би бути його сином. Але… Той, кого я маю на думці… московський шпіон.
— Впевняю тебе, що він ані шпіон, ані на-
155