Перейти до вмісту

Сторінка:Будзиновський В. Пригоди запорожців (Краків, 1941).djvu/169

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Лишаємося — відповів Сивенький. — Я піду до міста купити кілька килимів, щоб було на чім спати. Також куплю трохи посуди і яких харчів.

— Купіть — сказав Мортон. — Я за все плачу, маю гроші. Піду з вами.

— Але не забудьте, що ви не говорите.

— Не буду. Ви купуйте, я плачу.

— І я піду, — обізвався о. Климентій.

— Добре, що Селім не побачив, що ви подібні до його вязня. Він так був зайнятий торгом зі мною, що й не мав часу приглядатися вам. Хочете, щоб хто інший доміркувався, що вязень ваш син? Добре було б, щоб ви зараз пішли до вашої кімнати та взагалі нікому не показувалися. І Селімові теж.

— Ви добре радите. Піду до своєї кімнати і буду сидіти, як вязень, не переступаючи порога.

Сивенький і Мортон вийшли. В сінях Мерсіна пильно колотила брагу.

— Це що таке? — запитав Сивенький.

— Юшка для вязнів — відповіла. — Я їх кухарка.

— З чого та юшка?

— З муки й води.

— Ця мука якась дуже темна.

— Добре, що не чорна. Хто таким драбугам давав би ліпшу! У світлицях арештантів так мало світла, що вони й не бачать, біла юшка чи чорна.

— Але може їх язик чує, смачна чи ні.

— Смачна? Чи їх для смачного привели сюди? Як їм не смакує, нехай не їдять! Вони мають право мати свій власний харч. Як хто

170