— Лишаємося — відповів Сивенький. — Я піду до міста купити кілька килимів, щоб було на чім спати. Також куплю трохи посуди і яких харчів.
— Купіть — сказав Мортон. — Я за все плачу, маю гроші. Піду з вами.
— Але не забудьте, що ви не говорите.
— Не буду. Ви купуйте, я плачу.
— І я піду, — обізвався о. Климентій.
— Добре, що Селім не побачив, що ви подібні до його вязня. Він так був зайнятий торгом зі мною, що й не мав часу приглядатися вам. Хочете, щоб хто інший доміркувався, що вязень ваш син? Добре було б, щоб ви зараз пішли до вашої кімнати та взагалі нікому не показувалися. І Селімові теж.
— Ви добре радите. Піду до своєї кімнати і буду сидіти, як вязень, не переступаючи порога.
Сивенький і Мортон вийшли. В сінях Мерсіна пильно колотила брагу.
— Це що таке? — запитав Сивенький.
— Юшка для вязнів — відповіла. — Я їх кухарка.
— З чого та юшка?
— З муки й води.
— Ця мука якась дуже темна.
— Добре, що не чорна. Хто таким драбугам давав би ліпшу! У світлицях арештантів так мало світла, що вони й не бачать, біла юшка чи чорна.
— Але може їх язик чує, смачна чи ні.
— Смачна? Чи їх для смачного привели сюди? Як їм не смакує, нехай не їдять! Вони мають право мати свій власний харч. Як хто
170
