— Ефенді! я вже довго жду на тебе. Маю наказ привести вас до мутеселіма. Але… Ефенді, маю тобі сказати правду?
— Очевидно.
— Мутеселім не дуже втішився вістю, що ти хочеш відвідати його. Він дістає, окрім палати на мешкання, шість тисяч пястрів. Він дістає ту плату таксамо, як я. Від коли є командантом цеї кріпості, не дістав ні пястра. Чи він має тішитися, як до нього йдуть такі достойники як ти й твої товариші? Чим він прийме вас?
— Я йду до нього на розмову, не на те, щоб їсти й пити.
— Всежтаки йому не личить на сухо приймати вас. Отже він позвав до себе жидів, щоб від них позичити пятсот пястрів. Жиди лиш здвигнули раменами, бо все те, що вони колись мали, вже давніше помандрувало до палати мутеселіма. Тепер він дістав лиш одного барана…
— На кредит?
— Очевидно. Але того замало. Одною бараниною не погостить вас… Бачите, який я клопіт маю через вас?… Клопіт і втрату.
— Чому це твій клопіт і що ти тратиш, як мутеселім просить нас до себе?
— Бо тих пятсот пястрів, які йому потрібні, щоб погостити тебе, я мушу вистарати… Видобути хочби з-під землі. Пару пястрів я дістав від тебе за хату. Цього, що взяла Мерсіна, не рахую, бо з неї скорше душу видер би, як одного пястра.
Мортон був у своїй кімнаті. Сивенький попросив Селіма заждати хвилинку і пішов до Мортона.
173
