на базар. Скоро найшли й купили все те, що їм було потрібне.
— Я напився б доброго вина — промовив Мортон, коли вийшли з останньої крамниці і вже ніхто не міг його почути.
— Гадаєте, що я ні? — відповів Сивенький, сміючися. — І наші товариші не від того. Але ми турки. Туркам не вільно пити вина. Хіба б зайти до якогось жида, де й турки купують заборонений напій потайно. Ходім до цеї каварні.
Сивенький не помилився. Дістали вино, ще й несогірше.
— Чи ваш мутеселім пє вино? — запитав Сивенький.
— Не скажу.
— Шкода. Я хотів для нього купити кілька пляшок. Як ви не знаєте, то мабуть не пє. Якби пив, то купував би в вас. Бувайте здорові.
Склепар нахилився до вуха Сивенького.
— Тепер не пє, бо не має защо. Я на кредит не даю. Як присилає до мене по вино, то кажу, що вже не маю. Ховаю так, щоб його посіпаки не найшли і не забрали силоміць.
— Селім-аґа пє?
— Як хто почастує.
Сивенький ще взяв кілька пляшок.
Василь дістав наказ занести всі куплені речі до хати. Сивенький з Мортоном пустився оглядати містечко. Воно було колись доброю, хоч малою кріпостю. Тепер мури в кількох місцях розсипалися. Також розсипалася більша частина домів у місті. Оглянувши всі прірви в мурах, вернулись додому. Там уже дожидав їх Селім.
172
