— Ти Іван Красій? — спитав Сивенький його шепотом.
Вязень підвівся, сів і впялив очі в Сивенького.
— Чому не відповідаєш? Чи ти Іван Красій, син Климентія?
Вязень не відповідав.
— Значить, я зле попав. Мені причулося, що ти воркнув по-українськи до себе…
— Хто ти? — спитав вязень.
— Насамперед відповідж на моє питання. Мені потрібний Іван Красій.
— Тут ще ніхто не знає, хто я. Не знаю, з якої причини я мав би виявити себе. Тебе підіслав мутеселім? Може сам валі.
— Як ти Красій, то мене післав до тебе і по тебе твій батько. Отець Климентій Красій.
— Мій батько! Він знає вже, де я? Хто ти? Як ти сюди дібрався? Ти бев темничника? Без вартових… Маю йти з тобою?
— Тепер ще ні, бо я не знав, що цеї ночі буду в тебе, та що буде така добра нагода до втечі, отже я ще не приготовив усього, що потрібне. Як би ти тепер вийшов, то тебе зараз рано знов зловили б.
— Коли ж ти будеш готовий?
— Ще найбільше дві добі просидиш тут. Ти мабуть голодний?
— Ще й як!
— Під стелею діра. За годину спущу тобі на мотузку шматок хліба і кусень мяса. Кусник хліба буде намочений у вині. Це покріпить тебе.
— Як висвободиш мене?
— Мабуть прийду так, як тепер. Видержиш на коні?
183
