— Як наїмся і ковтну чарку вина, то видержу, хоч тепер я дуже обезсилений.
— Маєш тут який сховок на ніж?
— Запорпаю в землю.
— Отже йду. На всяке лишаю тобі мій ніж.
— Як у мене ніж, то буду вільний, хоч би ти не прийшов.
— Лиш не роби нічого запоквапно, бо і сам не вийдеш відси і нам наробиш біди.
— Де мій батько?
— Він тут, з нами. Бувай здоров. За добу або дві прийду по тебе.
Сивенький замкнув двері, засунув і вернувся до вартової. Селім спав.
— Цього мені вже забагато! — привітав Мортон Сивенького. У мутеселіма я сидів неначе на турецькій проповіді. З усього того, що там говорилося, я не розумів ні слова. Тепер ви не сказали мені, чого ми сюди прийшли і чого я сиджу в тій казаматі з тим пяницею.
— Я балакав з Іваном Красієм. Дома розкажу вам усе. Тепер нам треба розбудити Селіма і забрати його до хати.
Сивенький вписав до книги, що лежала на столі дату й імя команданта гарнізону. Мортон з усієї сили тряс Селіма. З великим трудом поставили його на ноги й вивели з касарні. Сивенький замкнув ворота і вкинув ключ до кишені Селіма. Цей ішов мовчки, піддержуваний обома.
— Загляньте, чи Мерсіна спить — сказав Сивенький до Мортона.
— Хропить, аж хата дрижить — відповів Мортон, вернувшись.
Селіма поклали на подертім коврі в його
184
