— Виліз по цім дубчаку, що росте біля свого старого тата. З дубчака на цю гиляку.
— Та чого?
— Бо тут добре місце на сховок. Ось тут над цею гилякою діра, дуб дуплавий. Ми всі могли б тут влізти, і ніхто не знайшов би нас. Лиш треба дати зо три поперечки, щоб Йван міг вигідно сидіти, дожидаючи нас.
Сивенький поліз дубчаком до Мортона і встромив голову в дупло. Сховок був справді добрий. Пішов по Василя й усі три стали робити з галузок поперечки. Коли вже все було готове, пустилися до міста.
— Знайдеш дорогу вночі? — спитав Сивенький.
— Знайду. Щоб ліпше затямити, я поведу вас тепер аж до щирби в мурі.
Василь показав, що добре запамятав собі дорогу.
На порозі хати привітав їх Селім. На його лиці була тривога.
— Ефенді! — промовив. — Ходи до хати, мушу тобі щось сказати, але в чотири очі.
Коли йшли до кімнати, Сивенький побачив Мерсіну. Вона хлипала, позираючи боком на нього.
— Погано! Нещастя! Макредж тут, — промовив Селім, коли вже були в його кімнаті.
— Це справді нещастя, але для макреджа. Чи ти його приятель, що так затривожився?
— Це твоє нещастя і моє, бо я твій приятель. Мутеселім просить тебе до себе. Що з того вийде? Що з того вийде?
— Дістанеш одного арештанта більше.
— Знаю, що дістану. Буду мусіти замкнути
189
