— Мені мабуть час ішов скорше, коли я підкрадався під того звіря, — думав. — Бо міркую, я вже повинен бути в нашім таборі… Вже зачинає свитати… Ну, нарешті!
Вийшов на галявку й остовпів. Галявка пуста! Нема ні коней, ні тих, що спали.
— Хіба без мене не відїхали?… А може справді відїхали, щоб мене покарати за це, що я не видержав на становищі вартового? Цей запорожець, син військового народу, ще й вихований у твердій воєнній турецькій службі, жартів не знає… Та то не та галява! — крикнув з жахом. — Тут нема сліду вогню… Я зблудив і вийшов на іншу галяву, таку, як та, де ми заночували.
Пірнув назад у кущі. Аж задихався, так спішився, продираючись крізь гущу. Нараз станув. Почув голоси… праворуч. Метнувся туди й вийшов з кущів на галявку саме в тім місци, де лежала його кульбака. Його товариші вже не спали. Роздували погаслий вогонь і ладили сніданок.
— Ви так рано вже на ногах? — спитав приступаючи до них.
— А ви пане Мортон, де лишили коні? — спитав його Сивенький.
— Які коні? Наші? Я їх нікуди не водив. Я лишив їх тут… отам, де Нуман припняв їх.
Мортон глянув у цей бік. Коней не було.
— То хтось украв їх. Очевидно. Як у краю самих конокрадів вартовий робить прогульки, то коні мусять пропасти.
— Ваш жарт, пане бригадир, несмачний.
— Який жарт?
— Що коні вкрав хтось. Ви мабуть хочете
44
