— Правда ваша. Зробім це і їдьмо дальше. Лише це треба зробити якось так, щоб зійтися бодай з одним конокрадом і сказати йому, що за рікою їх ватажок привязаний до дерева.
— Нащо?
— Щоб вернулись до нього й увільнили його.
— Сховайтеся всі в кущі, — сказав Мортон. — Я один виїду з кущів і свисну так, що почують не лише конокради, але й перси. Почувши свист, конокради, очевидно, оглянуться. Бачивши мене одного, ще й у цій стороні, де лишилися їх коні, прийдуть до мене. Будуть гадати, що кличу їх. Тоді ви вийдете з кущів і скажете їм, що треба.
— Чи вони до нас прийдуть, не знаю. Може не повірять, що ви один. Я гадаю, що відси можна буде підійти до них на кілька кроків. Не думаючи, що е хтось за ними, жаден з них і не оглянеться поза себе. Оглянуться хіба аж тоді, коли почують сапання наших коней. Рушаймо! Кожний із нас нехай возьме одного конокрада на мушку, щоб їх випередити, якби їм прийшла гадка стріляти до нас. Як станемо і я дам вам знак, ви свиснете.
Кожний взяв у руки мушкет і товариство рушило вперед. За хвилину були від конокрадів не дальше, як на пятьдесять кроків. За кожним конокрадом станув один їздець з мушкетом. Сивенький звернувся до Мортона і показав на уста. Англієць вклав між зуби палець і свиснув. Свиснув так, що його сусідам праворуч і ліворуч аж в ухах залящало. Всі конокради схопипилися нараз на рівні ноги й озирнулися.
— Рушниці на землю! — Сивенький крикнув до них, — а ні, то стріляємо!
56
