Місах пішов до свого табору, Сивенький до своїх людей. Вони палили вогонь і припікали дичину.
— Вогонь розкинути й загасити! — наказав Сивенький. — За Місахом іде погоня.
— Дерево сухе й не дає диму, — замітив Нуман.
— Але вітер дує в ту сторону, звідки йде погоня. Почують смалятину носом і прийдуть сюди. Не помремо з голоду, як тепер зїмо коржі й дактилі, лишаючи мясо на безпечніший час.
За часок надійшов Місах з конем. Сивенький взяв свого за поводи.
— Веди мене шляхом, яким ти примандрував на місце, де твій табор.
Оба відійшли, ведучи коні за собою. Місах ішов високим лісом.
— Бачиш наддерту кору? — спитав його Сивенький, показуючи на одне дерево. — Бачиш на землі галузку, звернену кінцем в ту сторону, в котру ти йшов? А на цім дереві… який кусник кори відлупаний. То не звір якийсь відлупав рогами. Тут слід гострого ножа.
Коли вийшли з лісу, виразний слід у траві показував шлях, яким пройшла валка Місаха. Тут сіли на коні і почвалали аж до ріки Джіґіян. Підїхали рікою аж до броду. Як над рікою Сарансу, так і тут, лежала зломана троща. Різниця тільки та, що тут на трощі було вишкрябане слово „Адана“. Сивенький уже хотів вїхати до ріки, коли за рікою в віддаленню якої верстви з кущів бухнув в гору стовп диму.
— Отам вони! — сказав, показуючи рукою.
На лице Місаха виступив жах.
— Не турбуйся! Ще й ліпше, що вони вже
77
