нитися від напасти дошкульних сусідів. На це, слухайте, що валі відповів мені:
„Я все чув, що запорожці лицарський народ. Як то може бути, щоб лицар не мав коня… щоб не мав коней досхочу?“
— „Як не має грошей купити, то й лицарськість не поможе… хіба вкраде…“ — відповів я. — Він розсміявся і каже:
— „Вкрасти можна гроші, вкрасти можна шапку, вкрасти можна тютюн. Але коня, або дівчину можеш украсти лиш тоді, коли коня возьмеш із стайні, дівчину з хати в твоїм власнім аулі. Як туркмен візьме вірменського коня з його пасовища, або курд з татарського, чи татарин з черкеського, то цього в нас ще ніхто не назвав крадіжжю“.
Ціле товариство розсміялося.
— Отже ваді делікатно піддає нам гадку, щоб ми полювали на чужі коні й платили ними йому податок, — замітив сусід.
— Я так зрозумів його, — відповів Калин. — В цих сторонах взяти з чужої орди коня, з хати чужого аула дівчину, то не крадіж, а лицарський промисел.
— Знаєте з ким я в Анґорі зійшовся? — Калин перебив гамір, який зчинився по його звіті. — Я там зійшовся з Василем і Юрком Ковтюками.
— То вони аж до Анґори загналися? — замітив отаман здивований. — А я думав, що вони в Царгороді на роботах.
— Вони були там. Вернулись під Солунь, але вже нас не найшли. Коли дізналися, що турки перекинули нас до Азії, вони пустилися шукати нас і так замандрували аж до Анґори.
97
