— Чому ж не приїхали з тобою? — спитав отаман. Може не мають коней і бють ногами?
— Коні мають. Але вони не самі. Вгадайте, хто з ними… чи, радше, з ким вони?
На це питання, очевидно, ніхто не міг дати відповіді.
— Вони із Сивеньким…
— З яким Сивеньким? — спитав отаман. — Останній Сивенький небіжчик.
— Але його молодий брат живий.
— Паша Юсуф?… Той, що від нас відстав і цілком пристав до турків?
— Юсуф паша… Осип Сивенький. Він покинув уже службу і вернувся під Солунь, щоб між нами доживати свого віку. Вже нас там не найшов, отже пустився до Азії, щоб нас відпитати. Мандрував з різними пригодами. Подорозі зійшовся з Ковтюками. Я з ним зійшовся в палаті валі, а потім я пішов до гостинниці, де зійшовся з його товаришами. В їх товаристві ще якийсь англієць і туркмен в Карамагарі, бо там тепер ярмарок. Я не хотів гаяти часу, бо знав, що ви нетерпеливо ждете вістки від мене. Сивенький дав мені свіжого коня і я зараз пустився в дальшу дорогу.
— У тебе щаслива рука, хлопче, — промовив отаман. — У валі виклопотав усе, що від нього взагалі можна дістати і найшов та справив до нас людину, що може багато зробити для поправи нашої долі. Наші сусіди і наш мудір будуть обережніші і ввічливіші в поведенню з нами, знаючи, що в нас турецький паша, який знає дороги до вищих урядів і до різних падишахових достойників.
— Вже став нам у пригоді, — додав Калин.
98
