Пралат і піротехнїки щезли з рештою сьвяченої під землею, а чорти збігли ся знов, оглядати свого товариша. На чорнім тїлї були від сьвяченої води білі плями і міхурі. Чорт йойкав і стогнав, та просив ся, щоби єго як найскорше пустили до пекла, викупати ся в горячій смолї. Чорти розкували єго і забрали з собою.
Душа Кравчука сидїла дальше під скалою скулена і не знала що дїяти. Чорти до пекла не взяли її, ангел божий також не показувавсь, щоби провести, чи хочби показати стежку до неба. Душа зажурила ся. “Може дїйсно так буде — гадає собі — як казав Мацупер? Може на правду буду від тепер валяти ся по сьвітї, розносити чуму і холєру?”
Душа сидїла і ждала, чи не надійде хто, та чи не закопає в сьвятій земли трупа. Минув день, минув другий, але нїхто не показував ся. Приблудив лише якийсь пес, але і сей, понюхавши мерця, на місци здох. Надлетїв ворон, дзьобнув раз… і також здох. Навіть мухи, що гниюче стерво мов мід злизують, здахали, як лиш сїли на хрунївського трупа. Вже й душа не могла довше тут сидїти. Смрід з розпареного сонцем тїла вигнав її з лїса.
„Куди менї повернути?“ — погадала душа, вийшовши на край лїса. Душа нагадала собі,
