що покинула село не попращавши ся з жінкою, нї з дїтьми, не глянувши навіть на рідне село, на ту нивку, котру дїди і прадїди Кравчука зрошували своїм потом, на ту толоку, на котрій хлопцем вигукував, пасучи товар, грав ся з товаришами. Вже рік минув, як в послїдне бачив дїти…
„Коли вже маю сам шукати дороги на той сьвіт, — гадає душа — коли маю ходити блудом Бог зна' як довго, то піду, бодай гляну на село, на жінку, на дїти. Побачу, чи здорові і почую, чи знають, що зімною стало ся. Може прецїнь хто знайде мого трупа і дасть знати в село. Може й поховають по христіянськи?“
Пішла душа цїсарською дорогою і минула перше село… За нею заграли похоронні дзвони, заплакали дїти за родичами, родичі за дітьми. Се холєра забрала весь народ в хатах здовж дороги, котрою перейшла хрунївська душа. Перейшов через друге село, а там таке саме. Лишив за собою страх, плач, розпуку і проклони. В третім, четвертім селї те саме.
По кількох днях мандрівки, прийшла душа до Глинок. Було се перше село єго повіту. Звідси дві милї до повітового місточка, а відтак єще малі дві милї і буде в ріднім селї… Побачить рідну стріху… побачить дїти.
