„Чому то попи не учили нас, що за хрунївство така тяжка кара? — каже до себе душа. — Чи я знав, що за таке гірша мука нїж в пеклї? Як би наші віти знали, як я тепер покутую, то не трималиби з панами, не урядувалиби по польськи, не фальшувалиби виборчих лїст… Тепер я до суду віку буду сїяти смерть, буду збирати проклони… І моє село і мої дїти вимерли би, як би моя нога станула в моїм селї… А як не побачу дїтий, то єще гірше буду мучити ся… Так само буде, як вони через мене вимруть. Не вступлю до села… Але дїти мушу бачити!“
Довго сидїла душа і думала. Над вечером пустила ся через село в сторону міста. Придумала спосіб побачити дїти а не нанести на них пошести. — „Насамперед піду — гадає собі — й покараю тих, що мене звели на хрунївську дорогу. Піду до міста і занесу там пошесть. Нехай виздихають всї ті, через котрих я зраджував мій народ!… Потому буду оминати всї людські оселї, щоби не гинули невинні, щоби через мене не терпіли ті, котрих і так вже кілька сот лїт давить неволя. І до мого села не піду. Дїти побачу не приступаючи до села,,, побачу з того горба за селом. Хоч від него єще миля до села, але зір душі сягає дальше нїж смертні очи людського тїла. Вийду на сей горб, залїзу в корчі і
