Коли же вступивъ на рундукъ, глянувъ быстро въ очи Марусѣ.
— Марусю, сестро, вы не по̂знали мене?…
— Проко̂пъ! Проко̂пъ! — крикнули дѣвчата.
И кинулись въ обо̂ймы собѣ.
По довго̂й хвили отямились и успокоились зъ надзвычайного и ненадѣйного та радо̂сного зворушеня и по̂йшли всѣ до хаты, а за ними и прочи̂ два Запорожцѣ.
— Се мои товарышѣ! — представлявъ ихъ Проко̂пъ. — Микита Безконечный и Володимиръ Свищь.
Сонце заходило ясно и золотило своими промѣнями вершки деревъ и продиралось помежи зелень та освѣчувало громаду людей, що сидѣли въ садѣ на грубыхъ дубовыхъ лавахъ кругомъ грубого стятого пня, що служивъ за сто̂лъ. То були отець Захарій, Маруся, Маланя, Проко̂пъ и два козаки. Старшина Проко̂пъ оповѣдавъ имъ про свою долю зъ завзятымъ запаломъ.
— Хто то бувъ бы надѣявъ ся, що ты, сыну, на Сѣчь по̂йшовъ доброво̂льно?! Мы думали, що ты попавъ ся где въ турецки̂ руки, або где загинувъ. Досыть наробивъ ты намъ смутку та журбы, але теперь и щедро розвеселивъ! — казавъ радѣючи о. Захарій.
