срібла, там і залишалися, достаючись до збірок Ермітажу. Першорядні емальові вироби, що складають цілі поклажі князівської доби, незлічимі скарби з доби т. зв. скифської в тисячах зразків, що цілими купами наповнюють вітрини в темних залях Ермітажу, — усе це здобуто у нас на Україні, а що до річей князівської доби, то по більшости навіть в самому місті Київі. Таким чином, усе найкраще попадало до центру імперії а на долю місцевих музеїв зоставалися крихти, і тільки, що до Київа, завдяки заходам відомого збірача, вже небіжчика, Б. Ханенка, коштовні зборі якого, є надія, зостануться назавше у Київі, вдалося скласти дуже гарну збірку князівського золота. Розумієтся, треба тепер подбати аби залишалось на місці, в краєвих музеях, все те, що дає українська земля. Можна сподіватися, що не все у неї забрано і досить буде ще роботи для наших дослідувачів, достанеться де-що і для наших музеїв.
Інакше стоїть справа з речами не так давніми, не добутими з землі, а забраними у наших предків — вільних козаків при скасуванні Січі, та при инших негодах. Маю тут на увазі наші національні клейноди-прапорі, булави бунчуки, гармати і т. п., що переховуються в тому-ж Ермітажу, в артилерійському музеї, по ріжних петербурзьких церквах та в Москві в Оружейній палаті. Вже підіймалося питаннє про поворот отсіх річей на Україну. і от, треба знов його поставити і не тільки поставити, але і розв'язати — тепер саме влучний час.
Велике зібраннє українських річей склада також т. з. «малороссійскій» відділ етнографічного музею, що входить в склад петербурського музею ім. Олександра III. Дякуючи тому, що упорядкованнєм сього відділу керували українці (Х. Вовк, М. Могилянський) і що на зборі і улаштованнє відділу не жалували коштів, сей відділ треба лічити, поки що, найкращим з істнуючих етнографічних музеїв, бо знач-
