но старіщий, закладенний ще в 60-тих роках етнографічний відділ московського Румянцевського музею, що те-ж має українську збірку, не може похвалитись добірністю на колекції і взагалі, поповнюється дуже слабко.
Перейдемо тепер на Україну. Ми вже згадували про В. Тарновського і його музей, що перейшов по заповіту до Чернигівського земства і зараз знаходиться в Чернигові. Це зібраннє треба вважати першим по часу і в де-яких частинах — першим по змісту. В. Тарновський був більш „аматор“, ніж знавець. Належучи сам до старого «великого» панства, він збірав ті речі, що торкалися переважно верхів козацтва. Це була помилка, бо в ті часі, коли В. Тарновський почав збірати козацьку старовину, 40–50 років тому назад, ще наші села, козацькі оселі, старі панські дворища заховували силу цінніх з побутового боку річей. Але треба бути вдячним і за те, що встиг зробити покійний збірач, який щиро віддавався своїй улюбленій думці — заховати й показати багацтво й пишність життя булої козацької старшини. Тепер такого зібрання майже неможливо вже скласти — остільки стали рідкими речі, так їх мало взагалі позосталося. Тим більш прикро, що сучасний стан музея ім. В. Тарновського цілком не одповіда його науковій і історічній вартости. Пройшло вже більш 15-ти років, як музей став власністю земства, і за цей час збірки його майже не збільшились, бо те, що можна бачити тепер з нових добутків серед основних річей, цілком не одповіда характеру музея (напр. мамутячі кістки та зуби). Безладдя панує в розміщенню річей, не забезпечені речі від нищення, будинок тісний, нема керовника-спеціаліста. Це усе треба змінити. Найкраще було-б перевести такий цінний музей до нашої столиці — Київа, навіть покійний В. Тарновський хтів в цьому напрямі змінити свій заповіт — не встиг тільки
