сього зробити. Коли се з формального боку неможливе (хоча в цій справі формальна сторона повинна підлягти потребам діла), то треба пошукати иншого шляху, що-б вивести музей з його сучасного — можна сказати — неможливого стану. Нагадую думку, що була виникла серед самого чернигівського громадянства. Діло в тому, що в невеличкому Чернигові, крім музея Тарновського, істнує ще аж три музея: церковний, архивної комісії й мійський. Два останні вже з'єднано до купи; треба було-б йти і далі в цьому напрямі: з'єднати в один усі чотирі музеї, дати відповідне помешкання й спеціаліста — завідуючого. Тоді-б Чернигів мав-би один з найкращих історічних музеїв, бо і в музеях архивної комісії і мійському, серед більшости мало цікавих річей, є поодинокі дуже цінні (як напр , надзвичайної вартости — й художньої, й історічної — портрет кінця XVII віку п-ні Жоравко), і в музеї церковному — інтересна збірка, правда, порівнюючи з тим, що можна було-б зібрати по церквах, — не дуже численна.
Один з музеїв, що налічує вже чимало років істнування це — музей Полтавського губерніяльного земства. Спочатку діло йшло тут дуже поволі і непевним шляхом, але вже років 10–12 як музей, дякуючи енергії й знанню справи завідуючого К. Мощенка, придбав риси справжнього українського музея з дуже цікавими сістематизованими збірками, переважно по народньому мистецтву. Прилученнє до музея земства церковного відділу, зріст археольогічного відділу, на чолі якого став В. Щербаківський, числений природничий відділ, характеризуючий фльору і фауну Полтавщини, усе це надає полтавському музеєві характер типового «областного музея», де можна познайомитись як з природою країни, так і з минулим і сучасним життям її
