що попередній факт мусить одійти перед ним на бік — для того й істнують музеї, що б будити замилування до краси, до краси, близької нам по духу, по походженню. Єдине що може викликати тут де-які сумніви — се непевність в тому, що станеться з речами приватної власности? Факти свідчать що такі приватні збірки не завше забезпечені від нищення, від того, що вони часом вивозяться за кордон, роспродуються в роздріб. Проти сього нічого не вдієш. Але з другого боку є фактом і те, що найбільш цікаві речі, навіть і цілі збірки, нарешті достаються до публічних музеїв, стають громадською власністю. І коли справа наших музеїв стане на твердий грунт, коли ми будем певні, що те, що є наслідком нашої культури зостанеться у нас, нарешті, коли наша національна свідомість пошириться і в сьому напрямі, разом з загальним поширеннєм культури серед широких мас, — тоді будуть краще забезпечені й наші національні скарби.
Маючи надію, що останнє наше бажаннє буде переходити в життє і що той святий вогонь, що зветься національною свідомістю, розгоряючись великим полумнєм, допоможе в значній мірі здійсненню культурних заходів, коротко переглянемо, що зосталося від нашої давнини, де сі рештки зберігаються, як краще поставити справу, яким шляхом, треба йти.
Одною з головних рис старого ладу був централізм. Наклав він свою руку і на памя'тки старовини. Попереду усе, починаючи з Петра I-го, стягалося «по указам» до центру, потім був виданий спеціальний закон, по якому всі нахідки як випадкові, так і ті, що походили з наукових розкопок, кім би вони і для якої б цілі не провадились, повинні посилатись на розгляд бувш. імпер. археольогічної комісії, і більш цінні речі, особливо зроблені з золота, та
