чених народньому мистецтву, а особливо коли наші українські музеї змогли показати цілі збірки, складені з добірних річей, — звернули на них увагу й меценати але й тут — почали збірати без сістеми, без плану.
За останні роки в справі збірання української мистецької старовини виник ще один дуже активний елемент, се — «дрібний збірач». Почали збірати люде, що не маючи на се великих засобів, одні — кохалися в старому українському мистецтві і збірали цілком свідомо, де-котрі збірали за для „моди“ на українську старовину, а більшість — не складали спеціяльних збірок, а замінювали в своїх помешканнях фабричну гидоту художньою старовиною.
Залежно від сього значно побільшився і попит на українську старовину, розвелося багацько промисловців, що робили справжні облави на ріжні частини України, особливо там, де ще збереглася старовина, як напр., на Полтавщині та Чернигівщині і повизбірали звідтіль усе, що тільки було можливо. Наслідком було значне побільшеннє цін на речі, що ще збільшилися під час війни, так що, напр., нашим музеям, які обмежені більш ніж мізерними кредітами, майже стало неможливим набувати речі від перекупців, — те, що вдавалося дістати на місцях, — те і йшло, головним чином, на побільшеннє музейних збірок. Для музеїв — факт не дуже приємний, тим більш, музеї переважно, як кажуть, вели перед в сьому напрямі, були ініціаторами, — за ними вже йшли приватні збірачі. Але, з другого боку, таке поширеннє інтересу і любові до рідної старовини, взагалі до національного мистецтва, що ясно давало себе відчувати в настрію нашого суспільства перед війною, що не зменшилося і в час війни, а зараз, в час нашого відрождення, повинно виявитись ще з більшою силою, — остільки важливим вчинком,
