ініціативу й діяльність в сим напрямі. В таких випадках звичайно на сцену в сьому ділі виступала приватна ініціатива — меценатство та колекціонерство. Але як меценатство, так і колекціонерство обовязково звязані з присутністю капіталів, а всім відомо, які українці капіталісти. Правда, чимало було і є людей українського похождення, що «вийшли в міліонері», чи достали в спадщину великі майна, але ми добре знаєм, які з них вийшли українці. А позаяк так ведеться, що кожен багатий чоловік повинен, хоч-не-хоч тратити частину грошей чи то на благодійність — це для загалу багатіїв, чи то на меценатство — се для вибраних, то і наші прилучилися до загального звичаю і почали меценатствувати і збірати, по більшости не маючи ані знання, ані смаку, а ще менш — щирої любові до мистецтва. Збірали, се-б то куповали, усе, на що була мода — образи, меблі, срібло і т. п. переважно західньо-європейського, чи східнього похождення, купували все, але тільки не українське, бо на се не було моди аж до останнього часу. Поребіраючи в пам'яти усіх, що за останні 30–40 років займалися збіраннєм української старовини, можу вказати тільки двох людей, що справді зробили діло і зоставили після себе для публічного ужитку цінні збірки. Обидва вони вже небіжчики, перший — В. Тарновській, дуже характерна людина, що сполучала в собі прикмети старого панства з любов'ю до України (всім відомий його музей, заповіщений чернигівському земству), другий — А. Поль, збірка якого стала основою сучасного катеринославського музею його імени. Решта наших меценатів збірала усе — тільки не українське. І тільки останніми роками, коли на українську мистецьку старовину, на зразки високої художньої вартости, утворені народом, було звернено увагу в пресі, коли одбулося кілька спеціальних виставок, присвя-
