мислів — дійшло до нас. Остільки могутньою була продуктивність національного духа, так широко вона розливалася по усіх просторах життя, не обминаючи ні одної з його сторін — і усе се дякуючи тільки тому, що в народню душу вливалося свіже повітрє волі, яке викликало стихійну творчість в необмежній сфері виявлення свого національного „я“.
Що-ж зроблено за для того, що б зберегти отсі наслідки народньої творчости? Зроблено, треба правду сказати, дуже мало. Не вважаючи на те, що обслідування пам'яток старовини й народньої словесности зоставалося для українців майже що не єдиною сферою, де російський уряд не наклав свого „veto“, хоч і дивився на роботу і в сим напрямі досить підозріло, але робота йшла дуже поволі, переважно із за браку організації, а особливо — засобів.
Усі наші наукові товариства, музеї, архивні комісії, що на протязі останніх двох-трьох десятиліть повстали по ріжних містах України, ледве-ледве перебувалися[1].
Певна річ, що при таких обставинах діло громадження памяток в інституціях суспільного характеру йшло дуже поволі, а сей повільний рух мав дуже кепські наслідки, бо що до старовини, то при невисокому культурному рівні загалу, при тій приспаній національній свідомости, яка панувала серед нас, кожна хвиля несла з собою нищеннє й каліченнє пам'яток.
Таким чином, бувший уряд, а разом з ним і ті напівурядові інституції, що близче стояли до життя, як міста та земства, за нечисленними винятками, дуже мало виявили
- ↑ Доволі сказати, що певна сума річного утрімання киівського музея перші роки його істнування була обмежена 1500 карб., що такий відомий археолог, як небіжчик В. Хвойка, що так багацько зробив для цього музея взагалі для досліджування передісторічних памяток Украіни, довгі роки мав на місяць 50 карб., на що й мусів жити, цілком віддаючись своій улюбленій роботі. Подібних же прикладів можна навести цілу низку.
