— Після того, як надприродне заперечено, неприроднє лишилося нашою єдиною втіхою, — сказав поет. — Про щастя, тобто цілковите задоволення, не можна говорити без огиди. Це найтваринніша з людських ілюзій, саме тому, що вона найприродніша.
Він налив шклянки.
— Послухайте мене, — вів він. — Ви ті, хто розводиться про природність, тямлять у житті, як свиня на помаранчах. Бо відколи людський розум почав абстрагувати, людина безнадійно шлях природности покинула, і навернути її знову на цей шлях можна тільки відтявши їй голову. Самі зміркуйте: як може людина руйнувати природу поза собою, не руйнуючи природности в собі? Кожне дерево, зрубане на землі, показує, що щось природне підтято вже і в людський душі. Відколи людина проміняла природню печеру на роблений курінь, відколи почала тесати природній камінь, уже тоді вона стала на шлях штучности, який і нам у спадок залишився. Хіба ж природньо визнавати недовершеність життя в даний момент і прагнути до нових форм його? Або взагалі наше життя засуджувати. Природньо було б не помічати його хиб та прославляти його безоглядно, як і роблять це різні солов'ї. Тому всякий поступ є поступ від природи в оточенні, мисленні й почуттях. І куріння ваше штучне, бо природніше було б дихати свіжим повітрям.
— А я курити не перестану, — сказав Степан.
— Я вас і не ганю, — вів поет. — Я тільки хочу, щоб ви зрозуміли, що людина є reductio ad absurdum природи. В нас природа сама себе нищить. В нас докінчується одна з галузів земної еволюції, і ніхто після нас не прийде, ніякі надлюди. Ми — останнє кільце в ланцюгу, що розгортатиметься, може, ще не раз на землі, але іншими путями в інших напрямках. Мозок — ось найголовніший ворог людини… Але, друже, не дивіться так пильно на ту жінку в синьому капелюхові, хоч це й дуже природньо!
— Це між іншим, — сказав Степан.
— І навпаки — слухати мене зовсім неприродньо.
— Ви все про кінець світу говорите, — сказав хлопець, трохи ніяково. — Похмурий ви.
— Мене завжди більше і цікавить не те, що робиться, а те, чим воно кінчиться.
