брати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітила? Шабльон любови підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона?
Зоська вже чекала його. Сиділа на крісті в пухкій блахитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов.
— Як я скучила за тобою! — сказала вона.
Хлопець нерішуче спинився біля порогу, дивлячись на неї збентеженими очима.
— Я теж за тобою скучив, — відповів він.
В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забреніли несподіваною щирістю.
— Іди ж сюди, — прошеплотіла вона.
Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця.
Вона посадовила його поруч на килима й підвела руками його голову:
— Поцілувати тебе?
— Поцілуй.
— Ти хочеш!
— Хочу, — розпачливо щепнув він.
Вона ледве торкнулась його уст своїми устами, і здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.
— Так я тебе люблю, — сказала вона.
Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.
— Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безкінечні роки, — казала вона — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.
— Весна? — пробурмотив він.
Вона заплескала в долоні.
— Ах, звичайно весна, як же я не догадалась!
І тихенько заспівала, хитаючи ногою:
Весна, весна, весняночка,
Де твоя сестра-паняночка.
Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бри-
