Тільки в бараці днями чергувань до Прісі поверталось її дитяче недбальство та невтримана ласкавість, що чарівно полегшувала найтяжчі муки. Легко ходила вона по покоях, як коханка нахилялась над хворим і по очах бачила, чого той бажає. З непідробленою щирістю метушилась вона, щоб допомогти озвірілій від болю людині.
Сестра Ганнуся майже не розлучалася з сином. Разом вони ходили по степу, збіраючи квітки, разом чергували біля хворих. Здавалось, вони мали таємницю від усіх, що звязала їх на віки.
Уве́чері вони гуляли по саду та піднімались на гору, з якої видно було село і степ. Тут вони сідали на купі з дикого каменю і лишались до півночі.
Земля, відроджена щедрим дощем, парувала, й над нею повставали теплі пахощі. Під їхнім упливом зникали думки, а байдужість обхоплювала тіло та колисала його, як на гойда́лці.
Антось сказав матері:
— Мамо, сьогодні Одарка Калинівна знову говорила мені про Бога. Я проходив повз барак, і, вона мене спинила… Казала, як я мучитимусь після смерти, коли не молитимусь Богові…
Сестра Ганнуся збентежилась.
