Ще я тримаюсь. Є ще з пів пуда борошна. Їм я самий хліб, курю махорку, та й то обмежено.
|
|
Вночі.
Під час спекулянської подорожі мені трапилася ще одна пригода, що її вже забув і з наслідків її скористав оце допіру.
Справа така. Їхати мені випало було ввечері та ще й на ваґоновому даху: всередині вагонів було повнісенько, як оселедців; можна було ще їхати на буферах, чи верхи на паротягу, але я обрав дах. Потьмарніле повітря обливало ввесь час обличчя, внизу наобабіч широкими чорними просторами бігла земля, й було почуття вільного дужого льоту під хмарами. Я встав і заспівав. Мою пісню підхоплено на инчих дахах і в ваґонах, і потяг летів справді як дивовижний співочий птах, повний сили й завзяття.
Я зліз, сп'янілий з руху, пісні, повітря і простору. Мене перегонили спекулянти і спекулянтки, й їхній вигляд викликав у мені ніби давезні спогади про події, що відбулися допіру. Й було гарно — ніби я не мав нічого ані позад себе, ані попереду, й мене брав сумнів, чи справді я є.
Ззаду покликано:
— Товаришу! Товаришу!…
Я озирнувся. Товста жінка, зігнувшись під лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився.
Вона кинула лантух на землю, майже плачучи. Вона, бач, забарилась у ваґоні й уже не запопала носильника. Нести не сила. Чи не послужу я? Вона заплатить…
Я нахилився, взяв лантух на плечі й поніс. Вона йшла поруч, оддихуючи, й не вгавала мені дякувати. Далі спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентів! Вона сама вчилася колись: гадала навіть до гімназії вступити, — та де там! Тепер вона торгує на базарі пиріжками. Заробляє добре, та що це за життя?
