Ідуть, коли виходить їх третій товариш. Привіталися вони з ним, та й жаліються:
— Горе нам: нема вже живого товариша нашого — вірного княженка.
А третій і каже:
— То не горе, що він мертвий, бо лісові люде навчили мене оживляти мертвих, а то горе, що не знаємо, де шукати княженка.
А перший товариш і каже:
— Знайти ми його знайдемо, бо я навчився по сліду шукати живого й мертвого звіря. Знайдемо й княженка. Біда тільки, що харчів у нас немає, а дорога далека.
Тоді промовляє й другий:
— Та й мене-ж не даром учили три роки лісові люде. Ось у мене єсть пшенишне зерно, з цього зерна я нароблю всяких страв і напитків, скілько душі забажається.
— Коли так, то й журитись нам немає чого — сказали та й пішли по сліду.
Ідуть, та й ідуть. Прийшли до будинку. Увійшли в кімнати — лежить їх княженко мертвий, а на грудях — золотий перстень, що поклала найменша панна, княженкова жінка. Тоді третій товариш вийняв з кишені маленький камінчик, притулив його
