ді потопляло. За сім років вся одежа, що була на нас, зовсім поносилася. Пороху давно немає, рушниці поржавіли. Так оце ми й ходимо голі, та траву їмо.
Подумав Левень, та й каже:
— Давайте, я попливу на вашому корабликові на той бік і привезу вам харчів і одежи.
— Куди тобі перевезти, — кажуть стрільці, багато загинуло вже людей, загинеш і ти марно. Ти — добрий чоловік і нам шкода тебе: не їдь краще.
— Поїду, — каже.
— Ну, їдь, тільки знай: по смерть ти свою їдеш, — кажуть.
Сів Левень на кораблик та й пливе. Став випливати на середину, коли чує голос з води:
— А хто це плине через ріку? — тут давно вже ластівка не перелітає, а ти насмілився кораблем плисти. Вернися, а то потоплю!
А Левень і одмовляє:
— Я людина чужая, тутешніх звичаїв не знаю пропусти мене. Тоді воно й озивається:
— На цей раз я вже пропущу тебе, та тільки гляди — назад не вертайся, бо тоді втоплю.
Пропустило.
Проплив Левень до другого берега, прийшов до князя, розказав йому все, та й каже:
