— Давай, князю, одежі та давай харчів — попливу перевозити тобі твоїх стрільців.
— Шкода мені тебе, — каже князь, — не їдь краще та живи в мене.
— Ні, поїду, каже.
— Воля твоя — тільки по смерть ти свою їдеш: багато вже людей моїх у воді потонуло.
Таки не послухав. Узяв одежі для стрільців, узяв харчів, сів на кораблик та й пливе назад. Випливає на середину, коли чує, знову щось з води гукає:
— Тобі-ж казано, щоб більш не плив сюди, а ти отак слухаєш? — повертай назад, бо зараз перекину!
А Левень пливе собі далі, немов і річ не до нього.
Коли роступилася хвиля, з води виринула панна. Вчепилась вона за корабель, та й перекидає. Тоді Левень перескочив на другий бік корабля, уперся ногами, не пускає. Виринула панна з другого боку, знову потопить хоче кораблик, а Левень знову став на другому кінці, не дає панні потопити корабля. Розгнівалася панна, виринула на кораблик, вибирається, щоб впіймати Левня та затягти у воду. Левень тоді як гукне:
Ех, чи даром мене
Батько мати кохали,
Оленячим мозком годували!
