Кость. Камінем просидів до півночі — і радий. Тьфу!
Максим (сміється). То чого-ж ти сердишся?
Кость. Терпіть не можу, коли в людини сяє пика, як великодний самувар.
Максим. Ну, а що доброго, що ти там десь на греблі переливав з пустого в порожнє? (Пє молоко).
Кость. Нічого, було й добре. (Пауза). Я думаю, коли б і ти був, то не пожалів би. (Єхидно). Знаєш хто був над ставом? Приходила Пріся.
Максим. Пріся? З хутора?
Кость. Пріся. З хутора. Завтра вона одїздить у Крим репетиторкою, приносила мені книжки… попрощатись хотіла де з ким.
Максим. Слухай, Кость: ти од злости брешеш!
Кость. Ага! — Зразу пика погасла. Та це ще не все: оце зараз вона була тут, під вашим двором, Тихонову дудку зо мною слухала. Біжи на-вперейми, може доженеш.
Максим. Ні, ти скажи справді: не брешеш?
Кость. (Звичайним голосом). Ото-ж дурний: кажу-ж — ні. Я її хотів сюди закликать, бо хотіла бачить тебе. Так хиба ж ти не знаєш, яка вона свята та уперта. Катай, поки не пізно. Тільки дай мені закурить на дорогу.
Максим. Гм… Що ж… курить немає в мене — сам хотів у Тихона махри просить… Коли вона не схотіла зайти, бувши під двором, то чого мені бігти за нею…
Кость. Діло твоє. Прощай! (Іде, потім вертається). Слухай пак… я хотів спитать у тебе… Ваша Настуня спить уже?.. Я хотів узять у неї свої ноти.
Максим. Настуня кудись пішла. (Ходить, хвилюється, мимрить). Так… ну що ж… так і запишемо…
