Кость. Ех… Ну, прощай: спать, стара! спать! спать! (Швидко йде, далі серед двора спиняється, нюхає повітря). Ти чуєш, Максиме, немов пахне димом?
Максим (спокійно). Пахне: Тихон у горні палить.
Кость. А я зрадів думав, чи не пожежу Бог послав. (Вертається назад, лягає коло комори, свистить). Ні з кого мені так не дивно, як із самого себе: знаю-ж, що уже пізно, що нічого цікавого немає на улиці і не буде, знаю, що взавтра треба буде рано встати, а розумієш — не хочеться іти спать, як на якесь злочинство. Здається, що як тільки заснеш, то тут серед ночі счиниться якесь диво, або чудо… То як-же його проспать… Щоб без мене, та освятилась вода… Ні, я свого не впущу. (Максим ходить похмурий. Кость свистить). Тьфу, аж занудило, так курить хочеться!.. (Після паузи стиха співає Тихонову пісню):
А я лежу, та й думаю,
Що погану жінку маю.
(Раптом схоплюється) Евріка! (Біжить у комору, світить там сірником, нишпорить по мостині, далі виходить, демонстративно закурює недокурка). Я його голубчика, ще вчора наглядів у тебе під ліжком.
Максим. Фе! він же брудний, кинь!
Кость. Нічого. (Сміється). Аби душа чиста.
Максим (Рішуче). Ех, та ну його к дідьку! Коли…
Кость (Перебиває). Ось цить! (В Горпиненому саду чути кашель, щось стиха наспівує).
