Горпина. Чого воно так швидко півні співають: тільки що одні співали, а ось уже й другі.
Кость. Не спиться чогось їм; нудно сидіть на сідалі, то, мабудь, вражі півні, крадуть ночі, щоб швидче наспівать день… Ну, прощаться, та йти. (Прощається). Спать, стара, спать, спать… (Спиняється). А все таки шкода чогось спать. Немов хто за мотузочки держить. Ні, треба бути рішучим. Прощайте. (Одбиває верхи). Верх! верх! верх!…
(Йому одбивають назад. Несподівано завязується гулянка у „верха“. Забігають кудись у сад. Звідти чути перегуки, короткі придушені сміхи).
Вибігає Кость, за ним гониться Настуня. Розмова ведеться тихо.
Настя (доганяє). Верх! (Спиняються).
(Після паузи Настуня стиха). Чого воно так: коли тихої ночі зачепиш в саду яку гілку, то здається, що не я торкнулась об неї, а сама гілка хвиськає мене… Так ніби вона жива.
Кость. (Приглядаючись до неї). Философ з вас, Настуню, философ і поет. Як що скажете, то й у голову западає… Памятаєте, як ото ми колись, дожидаючи Максима, просиділи з вами до світу на колодці — я ніяк не забуду тії ночі: ніколи ще ні з ким я так щиро не розмовляв.
Настя. І я часто передумую тепер про те, що ми говорили.
Кость. Настуню, скажіть по правді, — ви вже дівуєте?
Настя. Ой… нащо воно мені оте, що ви кажете.
Кость. Мені тоді дуже хотілось… (Сміючись,