щось шепче на ухо). Та й не посмів: думав — може ще мала ви до цього.
Настя. (Закриває рукою лице). Ой, мені соромно.
Кость. Так скажете?
Настя. Знаєте, Кость, — мені багато-багато всяких думок приходить в голову, хотілось-би розпитать вас, та й стидаюсь, щоб не сміялись з мене.
Кость. Про що?
Настя. Про все, про все… От скажемо про оту, Орлеанську дівчину… (Вбігає Пріся, за нею Максим. Настя швидко вириває руку, голосно: „верх“! — одбиває і тікає. Кость за нею).
Максим. (Ловить Прісю). „Верх“! (Спиняються).
Пріся. Ху… втомилася.
Максим. А як розчервонілись.
Пріся. Не дивіться так, а то наврочите.
Максим. Сьогодні ви, Прісю, якась особлива, немов одмінилась. Ніколи так гарно, так лехко не почував я себе з вами. І все це, мабудь, оця ваша материна свитка наробила. Раніш до вас страшно приторкнуться було, як до якоїсь святої. А сьогодні — зовсім не страшно: береш сміливо за руку, пригортаєш… (Бере за руку) і нічого — не сердитесь. (Пріся сміється). Прямо чудо якесь!
Пріся. (Легенько визволяється). Ну, буде вже… (Озирається). Де ж це той Кость запропав?
Максим. Та не спішіть — ще рано?
Пріся. (Грає очима). Рано?
Максим. Ще зовсім, зовсім рано.
