Пріся. А півні?
Максим. (Бере її руку). Нема півнів, то так причулось.
Горпина. (Виходить озираючись). Де ж це люде?
Пріся. (Сполохано). „Верх“! (Побігла в гущавину, Максим за нею).
Горпина. (Невесело). Усі кудись подівались… усі повтікали. (Пауза). А я вже піду до-дому. (Тупає нетерпляче ногою, крізь плач). А мені вже пора додому! (Постояла хвилинку, далі роспускає й переплітає проти світу свою довгу роскішну косу).
Вертається Пріся, поважна, сердита, затуляючи щоку хусткою: за нею винувато Максим; Пріся сідає на ганку, схиляє голову.
Максим. Прісю, — я не знаю, як воно сталось. Я справді сьогодні якийсь дурний, шалений… Прісю, не сердіться — нате мій чуб — добре поскубіть, тільки не сердіться. (Пріся одвертається, Максим схоплюється). А, щоб я не діждав уже у світі жить з такою дурною уже вдачею!… (Побачивши Горпину). О, а це звідки русалка взялась. (Підходить до неї). Глянь — глянь — яка коса! Яка неймовірно чудова коса!
Горпина. Одчепіться: я ось тут всі гребінці погубила. Шукайте отут. (Максим шукає).
Тим часом вбігає схвильована Настуня, хустка збилась назад, сама спотикається. Мовчки озирається, потім швидко сідає коло Прісі.
Пріся (стиха). Що з тобою, Настуню? Чого така стрівожена? (Приглядається). А ну глянь-глянь
