хи-трохи, то був-би і сметану перекинув і кухля розбив. (Пауза). Отаке й присниться… А ти все сидиш, як сич надувшись, все думаєш… Ти-б мені хоч раз сказав — що ти все думаєш собі.
Тихон. А що-ж я думаю: думаю оце з тобою розвестись, та посватать Груню.
Палажка. Чи не її-ж ти сьогодні ото й малював на кахлях. Бач, який добрий — жінки небійсь і не змалюєш. (Торсає його).
Тихон. Не варт — діти будуть лякатись у хаті.
Палажка. Така вже я тобі судилась… (Прихиляється до нього).
Тихон. (Одхиляється. Одчепись. Коли б-же ти хоч на половину була тонша, то я б сів з тобою розмовляти… А то… Ех бий того. Боже, в кого жінка хороша.
Палажка. Нічого не вдієш: така уже я тобі судилася. (Дає сопілку). На лишень, та трохи затілілікай якої, тільки не тієї нудної.
Тихон. Оце-ж як раз для тебе дудку лаштував. (Згодом). Спарував, бодай йому болячка, одно криве, друге рябе та лихе, та й живіть собі, та радійте.
Палажка. Та і не як небудь: не на рік а на вік. Так то мій кривенький! (Пригортається).
Тихон. Ти б, Палажко, пустила на призволяще, — на що я тобі кривий, не гарний…
Палажка. (Зтурбовано). Еге! Бач який хитрий. То хоч кривого маю, а то й такого не буде.(Сміється). Ні, голубе — вже ж тобі од мене не одчепитись.
(Під лісою придушено сміються, прискають і затуляються хустками. Горпина не може здержати регіт, Кость хусткою затуляє їй рот. Регіт проривається).
