Тихон. Ех!… (Скінчив лагодити дудку й починає грати).
Палажка. Та покинь оту прокляту дудку — голові од неї у мене гуде. Коли-б ти до роботи такий, як до тієї дудки. Горен покинув — хай там мисочки паляться, як собі знають, а я собі в дудочку пограю. Ох, сидить вона мені, давно сидить в печінках.
(Тихон мовчки награє мотив: „Ой піду я лугом-лугом, там мій милий оре плугом“). Побачиш, коли не буде вона завтра в печі! Думаєш — не знаю, про віщо ти раз-у-раз виграєш, не бачу, в який кінець дмеш? — знаю… (Зразу плаче). Вісім років живемо вкупі, а й досі не забуває, що у нього, бач, жінка погана. Бачив же, повилазило було-б тобі, кого брав… Сам, бач, красень писаний.
Тихон. Не журись, не печались, моя лебідь: я своєму золотогривому коневі в одно ухо влізу, а в друге вилізу, та й стану таким молодцем, що ні в казці сказать, ні пером описать.
Палажка. Бач-бач, чим голова у нього набита! Дивись — он голова сивіє, а ще в думці Ялени, та Принцеси, та Яруслани всякі.
(Тихон мовчки грає).
Палажка. (Енергійно). Та ти мені покинеш оту свою пришелепувату дудку, чи будеш дожидати, поки я її в тебе на голові побю. Покинь, кажу, зараз покинь! чуєш? Я до тебе говорю, чи до пенька? Давай сюди, а то я заграю тобі на твоїх патлах. (Видирає з рук сопілку).
Тихон. Чи ти при собі, молодице? — Що це насіло на тебе? — Оддай сюди сопілку!
Палажка. Так оце я тобі зараз би і оддала! Сокирою, піду, порубаю!
Тихон. Ось послухай, не дурій, оддай.