Тихо й нудно й спека пекельна…
— Нікуди вже далі — ось-ось має щось трапитись.
І десь далеко, за темною смугою ліса, обізвався грім.
Легко й радісно зідхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась самотна до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита.
Щось насувало грізне.
Потемніло, завітрило, закрутила курява.
Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.
Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилась гуркотнява: кидало колоддям, ламало, торощило й луною розкочувався гук над хмарами по широких небесних просторах.
А з-під тієї тарахкотні тихо сіявся на прив'яле листя, на присмажені трави, як із-під каменя у млині борошно на кіш, дрібний, як роса холодний, дощ.
Тихо шуміла трава під бризками захлинаючись ковтала воду суха земля, пирскало й плюскало віття на дереві.
Вип'яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце…
