Хмара сіяла й сіяла, — щедро, не жалуючи.
У землянці коло вікна сиділо трійко дітей — старша дівчинка й двоє малих хлопчиків. У хатині й завжди буває темно: перед віконцями дуби стіною та буйні, високі стебла квіток; а тепер дітям здавалось, що вже вечір і зараз прийде мати.
Дала їм мати хліба й на сніданок і на обід. Давно вже й поснідали й пообідали й, позбирали ошимки, пополуднали, та й знову їсти захотіли. Треба, щоб уже вечір був.
Більшим боязко, а малому байдуже — плаче, просить їсти та маму гукає.
Темно, аж сумно…
І відразу щось розтяло хмару й мовчки нахваляється на когось огняною лозиною.
Тихий задуманий блиск тремтить по темних стінах, на миснику й на іконах.
Гур-гур… торохнуло й покотилось щось над хатою. Дзвенять шибки, посуд на суднику, на воднику в сінях відра.
— Хліба! — тоненько скиглить дитина.
— Цить! — тихо, потайки шепоче йому сестра й пучкою показує у вікно: он Бозя золотою різкою свариться; каже: ну-ну! — ось я тобі дам хліба!
Широко одкриває дитина очиці й затихає.
А кругом знову темно. Тільки дощ сіє і сіє на чиїсь лани.
…У напільне вікно почало видніти. Дивуються діти, думали — вже ніч, а воно знову дніє.
І знову синіє небо, а на йому золоте сонце —
