— Нічого, це я так…
Мар'яна схилила нижче голову, розглядаючи у його щось на грудях.
— Хто це вам оцю сорочку вишивав?…
У хату увійшла Настя, ставила на стіл пляшку з наливкою.
Була рада й заклопотана.
— Та як на лихо немає чим гаразд і пришанувати вас — гомоніла вона, переглядаючи на косинчику ще якісь пляшки.
Андрій прохав не турбуватися.
— Е, ні, так не пущу, в які то рази заглянули до хати, та так насухо пустити?… Ваша мама, хай їй легенько згадається, коли загляну, ніколи не випустить без чарки горілки…
— О бач, клич-же й того… як його… Чого він буде там у саду сидіти? — пригадала Настя.
Мар'яна зразу скривилась і нахмурилась. Далі рішуче.
— Та хай йому чорт, на що він мені?
Причвалає що-вечора й морочить голову…
Патякає щось таке, що воно мені зовсім не потрібно.
Андрій стурбувався.
— Це-ж хто такий? — мимохіть вхопився за кашкет.
— Та це такий кавалер почав до мене учащати.
Качан — знаєте? — Мар'яна посміхнулась.
— А, як-же, знаю, знаю. — Тінь лягла йому на обличчя. Стояв серед хати, полохливо моргав віями, щось міркував, поглядаючи на двері.
Мар'яна умовляла.
— Та ви не турбуйтесь, — він швидко піде.
