Далі щось зміркувавши, до матері:
— Мамо, ми перейдемо краще у кімнату, а йому скажіть, що я занедужала, — хай іде собі хоть під шум.
Настя нерішуче звела на неї очи.
— Чи добре-ж так буде, дочко? Він, цей Качан, часом погана буває людина, щоб чого не вийшло з цього?
Мар'яна вирівнялась і гордо блиснула очима:
— Чого-ж це я маю його боятись? Що я йому — запродана?
Так він міні потрібний, як бідному трясця.
Хай іде, звідки прийшов.
Привітно й рішуче до Андрія:
— Ходімо в кімнату, там у нас чистенько, затишно…
Андрій, підбадьоруючи себе, труснув кучерями й пішов за Мар'яною.
В сінях чогось затримались.
Мар'яна придушено:
— Ой, що це ви? Мати почують…
Далі стиха.
— А признавайтесь, — де це ви вже горілочки хильнули?
Схвильовано, радісно, злякано, тремтячи голосом:
— Ой, заждіть, заж…
Мов вихор налетів у сіни: шелест бурхливих обіймів, згуки сухих жагучих поцілунків.
В одчинені двері линуло з саду радісне:
„Отак! Отак! ще краще! краще!…“
Несподівано виявився у сінях на ступі Микита:
— А бодай я вже на світ не родився, — гукнув
