руки. Гарячий сором аж курився в очах, а лице мінилося що-хвилини: то зблідне, то знову почервоніє. Одчинила вікно, стала прислухатись:
Десь злісно ляснуло хвірткою.
„Щось надумав, гицель“.
Трівожно торкнуло Насті в грудях.
Тінь од береста рясно вквітчала білу стіну ажурними листочками, темними, мов випалив їх місяць на білій стіні.
Коло хати в маленькому подвір'ї гомін. Скрізь розташувалися парубки, високі вночі, як велетні. Сиділи на призьбі, на моріжку, посхилялись на тин, товклися в городчику між квітами, ходили попід вікнами, кругом хати. Отаборилися, як дома. Двоє коло дверей перемовлялись з Настею, що обзивалась десь у сінях за дверима.
Чути було глухий її голос:
— Кажу-ж вам, що немає нікого в мене в хаті чужого. Вам наказав той старий тягун, Качанюга, а ви й віри пойняли. Ідіть, хлопці, ідіть за доброї чести, не чиніть бешкету.
— Не дуріть, тітко, бо сидить щось у хаті, сидить, личина, — певно казав парубок.
— Ех, тітко, тітко, — з докором казав другий, — і треба ото попускати таке в себе в хаті?
За дверима щось глухо одказала Настя.
— Звісно, воно ніби й не наше діло, а тільки-ж так воно не годиться. Ну, та все одно ми його підстережемо. До світу будемо сидіти, а впіймаємо.
