Наталя швидко підвелася, закинула за плечі розкошлачену косу, пішла до одчиненого в сад вікна. Вихиливши у вікно голову, вона кидала очима затурбовані погляди, пильно дослухалася, а разом із тим приспівувала стиха, неповинно, безтурботно…
Вернулася з осторогою до дверей, брязнула ключем, замикаючи.
Він стиха: Що таке?..
— Нічого… мені вдалося, що хтось гомонів у саду!.. Ніч-же яка хороша — тиха, тиха…
Стоїть перед ним, дивиться загадково, непевно осміхається. Заплющила очи, розкинула руки, навалом похилилась на його, оповила руками, як з хмелю, його голову, міцно, щільно… Сміх…
— Наталю… Нат… задушиш!..
— Лицарю мій непереможний… Айвенго!
Сміх… цілування… мов тріск сухого на огні лому. Шепіт…
Все забули, як діти.
Тук-тук — повільно стукало щось на ґанку, мов ішло щось на дибах…
Не чули.
Шарудіння коло дверей, голос.
Слова вони не вчули, а вже їх рвануло, розкидало одно од другого, як бомбою. Стоять, виструнчившись одно перед другим, ніби несподівано довідались, що вони одно одному смертельні вороги. Чекають.
181
