— Наталю! Наталю! — впусти-но мене на часинку до себе.
— Мама! — жахно, одними губами вимовила Наталя. Далі очи її стали гострі, сама заметушилась, заметлилась по кімнаті, легко, як тігриця… Збилась на бік коса, рухи буйні, сильні.
— Це все та гадюка, це все та гидота вистежила. — Очи заогнилися ненавищами.
— Хто такий?
Вона не одповіла. Далі глянула на його владно, гостро.
— Чого-ж стоїш? — ховайся, — кинула похапцем.
Голос за дверима:
— Наталю, не бари-ж мене тут під дверима…
— Сюди! Сюди! — шепоче, як з огню Наталя і тягне як дитину за руку Якова до ліжка.
Яків косо позирає під ліжко і опирається.
За дверима нетерпляче:
— Наталю!..
Яків вириває руку, легенько вискакує на вікно і без шуму тоне в кущах… Дві-три гілочки на бузку тільки похитнулися і знову стихло.
Раптово ґвалт:
— Хто такий? Стій! Стій! — не своїм голосом закричало щось у кущах… Геть пішла луна в заснулому саду.
Кущі бузку захитались, затріщали, заходили ходором, ніби несподівано звели між собою люту бійку.
182
