Старі волоцюги спинилися на перехресті.
— Ну то кажи: на Горещину? — допитувався Макитра.
Семенець мовчав, щось собі міркуючи.
— Давай так зробимо, — промовив він роздумуючи: іди ти на Горещину, а я на часок наскочу на Борисівку — в мене там дільце єсть невеличке.
— Яке-ж там у тебе дільце? — допитливо глянув на його Макитра. А ну признавайся. Може…
Макитра жартливо моргнув бровою, не доказавши. Семенець засміявся:
— Не скажу, — хай як угорить діло, тоді й тебе поведу.
І приятелі розійшлися у різні кінці.
Коло одного двору — десь на лавочці, під широким наметом із гілля сиділо пар зо дві молоді. Макитра спинився і став приглядатись.
— Марині Васильовні моє шанування, Євпраксії Деомидовні теж, — увічливо промовив він, підходячи до лавочки. Дівчата вистромили з хлоп'ячих обіймів свої голови.
— Хто це? — це ви, Петро Митровичу? — обізвалась одна. Макитра сміливіше підійшов до гурту й почав здороватися за руку, спершу, як водиться, з „баришнями“, а потім з „кавалерами“. Кавалери, молоді безусі хлопці, з запаленими лицями неохоче випускали з рук дівчат.
Поздоровавшись з усіма, Макитра сів на краєчку лавочки, що лишився для його, і зразу завів делікатну розмову.
