— Що воно таке? — почувся в темряві десь з сусіднього городу другий затурбований чоловічий голос.
— А це-ж те ледащо, той Семенець, що за прикажчика був колись у базарі.
— Отой п'янюга? — здивувався другий, — то чого-ж йому в нашому кутку треба? — придержіть його, хлопці — ось я вийду та врятую його!
Семенець якось викрутився з рук, одскочив і замахав миролюбиво руками.
— Ша! годі! — промовив він спокійно. Хлопці зразу одступились. Семенець обсмикавсь, обструсився й мовчки поліз в кишеню за гаманцем.
Семенець стояв серед шляху один, длубався в своєму гаманці і щось бубонів сам до себе. Підійшов до товариша Макитра, як із землі виріс.
— Дуже побили? — пожалів він його.
Семенець сховав гаманця, застебнувся.
— Нарвався… — зітхнув він, видимо не маючи охоти розказувати більше.
— Ну, а ти погуляв? — повернув він розмову.
— Та… гульнув трохи, — ліниво одповів Макитра.
Пішли далі поруч, мовчки, похмуро.
— Не щастить нам, Григорий Степановичу, — перегодом смутно почав Макитра, — і хлопці нас не приймають, і дівчата не люблять…
Семенець помовчав, проте було помітно по очах, що йому теж не весело.
