— Та й самому буває якось ніяково, як уберешся між той молодняк, — казав далі Макитра, — сам бачиш, що ти їм в дядьки годишся… Який мені товариш хоч отой Сашко Вакуленків? Коли я ще ходив до його тітки, то воно пішки під стіл ходило, а тепер до однієї дівчини ходимо.
Семенець мовчав. Замовк і Макитра.
— Куди-ж тепер? — спитав він, як вийшли на край містечка.
Під містечком тягнулися левади, густо обсажені на ровах високою деревою.
Приятелі спинилися коло хреста.
— Хиба знаєш що? — заговорив Макитра, — ходімо, заберемося в чий-небудь садок, та поговоримо-поговоримо по душі. Пляшку візьмемо з собою…
Семенець подумав трохи і його сумне лице почало прояснятись.
— Та тараньок пару — мрійно осміхнувся він.
— Візьмемо тарані, хліба — а цибулі десь свіженької на грядці вирвемо, — лагідно умовляв Макитра: — полягаємо десь на травці, поговоримо про свою долю… заспіваємо, знаєш отієї…
— Заплачемо трохи, — їй-богу, Гришка. — Макитра аж осміхнувся і очи йому засяяли смутно…
В березі над ставком чийсь город. Дрімають верби. З одного боку — стара клуня, з другого буйний сад. Зверху — прозоре небо, посередині повний місяць. У межі між гряд-
